Saturday, March 7, 2015

нью йорк. кульмінація

Враження та почуття від наступних днів важко передати словами, але я спробую.

Варто зазначити, що усі нью йоркці весь час повторювали, що я приїхав у найгірший час, бо так холодно тут дуже давно не було. Я кожного разу відповідав, що нічого, навпаки - в мене там ще холодніше (в один ясний день того тижня у Ватерлу було близько -40 - трохи холодніше, ніж на північному полюсі).

Так що китайській новий рік був справжнім випробуванням на стійкість. Громада чайнатауна вибила собі найближчий сквер та влаштувала там зранку щось назразок дитячого творчого свята. Діти старалися вправно барабанити та синхронно танцювати, але дубар все-таки брав своє. А ще дуже всіх збивало з пантелику, що отам серед них забув Макдональд. Обіцяли в кінці плясок та промов (почались вони оригінально - чувак з мікрофоном щось пояснював китайською, а потім питав "ОК?" - да-да, всі тебе зрозуміли) жахнути фейєрверк, але мене перспектива морозитись взагалі не влаштовувала та звалив раніше. Пішов після масового салюту з хлоповок (чи як правильно?).


Доречі, тут наші жарти про мейд ін чайна взагалі не розуміють. Не знаю, на тому святкуванні у них звук місцями зникав, так що о якості навіть тут не може бути й мови.

Далі гуляв вниз в бік Wall street, зайшов подивитись на меморіальний фонтан 9/11. Вражає. Але з того моменту в мене почався ступор. Хто б там що не казав, але енергетика відчувається. Спустошує. Дивишся на ті фонтани як у прірву. По периметру викарбувано ім'я кожної жертви теракту. Враховуючи теперішні обставини, краще розумієш важливість цього. Пам'ятаю той день. 11 день школи. По дорозі додому розповіли, що трапилось. Не вірилось. Тоді вперше телевізор вдома не вимикався днями. Наступного разу таке було 5 років потому.


Трохи розвіявся кавою неподалік від вол стріт. Дивний район скляних хмарочосів. Принаймні, усі ходять в костюмах. На першій шпальті wall street journal україна. Зараз вона в тренді. "Хвилина слави", знайшли привід на свою голову. Потім там неподалік провели швиденьку екскурсію корпусом PACE university. Давно в такому не був, вже звик до прострих кампусів, але, думаю, нічого, хоч й тіснувато, але вчитись можна.


Подивився на це все та поїхав працювати.

А наступного дня була річниця. Не хочу про це. Боліло, весь день намагався працювати, зміг рушити лише ввечері.

Але того вечора все й змінилось!

Там як раз була п'ятниця, а це значить, що треба в драбадан після обіду безкоштовний вхід в музей сучасного мистецтва, той що MoMA. Тобто, усі хто йдуть з роботи, можуть просто так туди заглянути (а там, повірте, є, на що дивитись). Багато хто так і робить, бо було щось назразок величезноъ черги, яка, правда швидко рухалась. Всі чотири перші поверхи сучасного мистецтва мене зовсім не цікавили (із зыплющеними очима), цілоспрямовано їхав ескалаторами на 5-ий - то таке унікальне місце, де шедеврометр зашкалює, та дуже круто мати можливість отак просто між інщим туда заглядати. Там одна з кращих добірок моїх улублених наркоманів імпресіоністів (ну й не тільки) на десяти квадратних метрах, яка дуже посміхає!


Як тільки підіймаєшся, одразу натикаєшся на величезну картину Jean-Michel Basquiat. Минулого разу, коли я там був зовсім недосвідченим та юним (when I was young, як я люблю казати), назвав би його "мистецтво" (очень подходит именно слово "художество") якби взагалі на нього звернув увагу стилем калякі-малякі, в мене племінниця краще малює. А тепер такий не тільки стоїш та розглядуєш його аплікації (да, багато поглядів на різні речі змінилось за останні пару років), а навіть й можеж розповісти, що цей чувак жив у картонній коробці у централ парку поки не зустрів свого майбутнього друга Ендрю Варгола (той шо відомий як Воргол). Є класний художній фільм про нього, нажаль не пам'ятаю, хто саме мені порадив його глянути, але то було дуже влучно. Зараз у нас в Торонто його велика виставка, мабуть, треба дивитись.


Ржав з лева, який теж в шоці з тих холодів:


То не Мауглі, а Мауглиця:


На тому ж поверсі й декілька робіт Малевича. Теж, мабуть, я вже до нього дозрів. Тепер я не проти прочитати кілька книжок, щоб зрозуміти, шо вони хотіли отим сказати. Та й свої ідеї з'являються. Взагалі, кияни зараз мають змінювати полюс міжнародної інформації про себе з отоъ теми. Доречі, за участі тієї ж укр діаспори в Нью Йорку, мова про яку піде трохи далі, вже працює цікавий портал, який аналізує та показує, якими Україну бачить світ. Десь читав про класну ідею, що було б непогано перейменувати наш аеропорт на честь свого земляка Малевича. Отакий прилітаєш - і одразу ясно, куди й до кого потрапив (а зараз шо - ну бориспіль й бориспіль - шо то таке, або жуляни - кому вони здались?). Як в Римі з портом Да Вінчі. Це ворота до країни!


Далі все-таки було прийняте найважче за весь тиждень рішення їхати в церкву. В нашу церкву на панехиду - в такий день треба. Моє ставлення до церкви змінилось того дня в Михайлівському, коли до них напередодні прибігли з майдану - похвально, вперше на моїй пам'яті. Й ми там трошки під шумок прийняли участь в "розбудові". Але то окрема історія.

Найвлучніше про церкву в нью йорку написав Сергій Іванов (там й відео є), з яким ми там й познайомились:

https://www.facebook.com/video.php?v=1589619141251898

Гарно там хтось відкоментив: "Ніколи так сильно не почуваєш себе українцем як на еміграції." - повнісю згодний й той вечір був тому доказом.

Далі у програмі була вечорниця у місцевому домі культури "Ukrainian National Home" з нагоди участі у показах NY fashion week наших дизайнерш з різних регіонів (яке гидке слово) (включно з проблемними). Я був би не я якби не потрапив "закуліси" заходу. Поносили з Сергієм вина, все як годиться. Його там усім представляли як селебріті з фразою, що ви маєте його знати та певно читати на фб. І от мене найбільше вразило коли так до нього підвели дівчину й сказали, що це Люба, ви її знаєте - це вона надіслала тоді першу партію броників. Потиснувши їй руку "блогер з української правди" відповів, що звичайно її пам'ятає, справді класні непробивні броники, вони випробовували - справді непробивні, та саме в такому він сам їздив на Донбас, тільки після того як шлейка порвалась, він лишив його місцевому полісмену. О_О

Потім з'явилась Аня Анті. Брат про таких людей каже "творчі особистості" (намагаюсь не робити очевидних паралелей з моїми зустрічами в позаминулому житті, але не виходить, доля така). Ми ще вранці обговорювали, що з'явимось на тому івенті як бомжари замість того, щоб адекватно виглядати. А по факту так нічого - вписались, той "фешн" якийсь був.. другорядний. Добре, що діаспора пригощала вином. Класна діаспора, справді. Шарять.

Продовжився вечір в ресторації прикрашеній рушниками внизу того ж будинку за млинцями. Там ще офіціантка така весь вечір обслуговувала й спілкувалась англійською, а вже коли прощалися, сказала "дякую, добраніч". За нічим непримітними дверима навпроти в кращих традиціях львівщини виявився бар "лис Микита". 2-га авеню, іст віладж - типовий генделик, де завжди є львівське й оболонь (ще й за нормальними цінами). Такого я точно не очікував. Нью Йоркщина.

Наступного дня була антитуристична хуртовина, тож продовжив працювати. Ввечері, правда, перед пабом заглянув на відкриття художньої виставки місцевих на честь 10-річчя якоїсь там неважливо якої галереї на 9 поверсі будинку з галерей. Мене вабило ім'я Tara McPherson серед анонсованих учасників - художниця з Брукліна, роботами якої надихався й розповів мені Інокентій коли ми бавились з лого нашої банди сидячи у Бардаку. Зустрів її, вона приємно здивувалась, що в Україні про неї хтось знає.


В пабі зібралась та ще компанія: дніпровські правосеки, львівські бандерівці ну й я як представник київської хунти. Мабуть, найцікавішою стала фраза десь через пів години знищення віскаря, що від мене Смертіним несе. Так що світ тіснішає - саме у цих львів'ян Олі та Андрія зупинявся Серж останнього свого приїзду. Ми довго сміялись. Взагалі ця зустріч трохи повернула мені віру в людей, як би це пафосно не звучало. Те саме відчуття, коли випадково знайомишся зі "своїми людьми". Ще й в такому місці. Відчув себе вдома.

В останній день коли нарешті була майже весняна погода мені лишилось лише пройтись пішки до Дамбо Брукліна мостом та й назад, натрапивши на натовп навколо китайського параду, який хотілося б найшвидше оминути.





Замість фінальних титрів реп під акустику кльових чуваків з метро (картинку відповідно замінив):



The playlist of the last days:
1. Glenn Frey – You Belong To The City (досі в голові постійно грає, взагалі головна тема)
2. Thomas Dolby – Airwaves
3. Queen - Now I'm here
4. A Day to Remember - All I want (acoustic)
5. In Flames - Trigger
6. Brian Head Welch - Home
7. Mudvayne - Happy?
8. Тартак і Катя Chilly - Понад хмарами